Ця історія зворушила мене до глибини душі...
Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то – дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.
Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»
За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.
Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…».
Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.
Мати, схвильовано до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»
І Михайлик співав.
Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.
Мати й батько то плакали, то сміялись. Медсестра зачудовано спостерігала, не вірячи власним очам.
За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.
Лікарі, здивовані покращення стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це – диво. Диво любові братика до сестрички, яку він так чекав!
Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає